Європейський простір в системі поглядів "нових правих".Частина 3: Гійом Фай
Faye
z_for_zentropa
ПРОСТІР ЕТНОСУ І РАСИ.

Гійом Фай народився у французькій глибинці в 1949 році, отримав гуманітарну освіту. Починав разом з
А. де Бенуа в момент народження GRECE, де, за свідченням учасників, був другою людиною після лідера.

Г. Фай , вторить Стойкерсу і виступає «Проти принципу етноплюралістічної об'єднаної Європи, включаючи Іслам. Але за Європу етноцентричну, що взаємодіє з Росією і заснована на політиці могутності »(Interview Guillaume Faye). «Саме поняття Імперії позбавлене сенсу без мінімальної ступені однорідності її населення, що передбачає відмову від етноплюралізму і від занадто сильного змішання різних народів »(Фай).

Подібні погляди Г. Фая на організацію європейського простору були об'єднані в концепції «Євросибіру»: ідея створення на просторі
Європи та Азії союзу, що об'єднує держави з населенням, що належить переважно до білої раси. Просторова організація його політичного проекту виглядає як «етноцентричний і автоцентричний Євросибір », глобальний союз півострівної та центральної Європи, а також Росії. Від Бретані до Берингової протоки. «Суть ідеї в заснуванні конфедеративної Імперії етнічно однорідної і економічно незалежної, автаркічної »(Faye. Le nouveau ...).

Необхідно зазначити, що введення подібного терміну невипадкове і викликане необхідністю дистанціюватися від євразійства. Наріжним каменем і принципом виділення Евросибіру як регіону є розселення білої раси (соціальна і демографічна основа
нового єдності). Євразійців, які підносить цей фактор як вторинний, Г. Фай і його однодумці записали мало не в число своїх
особистих ворогів. Ця обставина стала вирішальним фактором, який зумовив конструювання нового поняття: «Ми вступаємо в світ, де колишнє історичне та національне суперництво між усіма цими народами (Білої раси) повинно бути діалектично подолано і замінено глобальним союзом, бо ми збираємося протистояти спільним загрозам, які мають величезний розмах проти нашої ідентичності і нашого існування »(Faye. Le nouveau ...).

Для опису критичного становища Г. Фай не шкодує висловів та описує те, що відбувається, в найпохмуріших тонах: «Європа в стані
війни, але не знає про це ... Вона захоплена і колонізована народами з Півдня і економічно, стратегічно і культурно підпорядкована Новому Світовому Порядку Америки ... » (Faye. Ten ...).

Після зіткнень переважно іммігрантської молоді та правоохоронців, які мали місце у Франції, він писав: «Етнічна
війна почалася ... делінквентна поведінка африканської молоді з Магріба - це також засоби завоювання територій
і вигнання Європейця в глиб французької державної території » (Faye. Ethnic ...).

В цілому, Г. Фая можна віднести до тієї групи ультраправих ідеологів, які виступають за подолання національної роз'єднаності на
просторах Європи (включаючи Росію) в ім'я «збереження білої раси », при цьому не залишають за географією визначального значення. На їхню думку, на зміну геополітиці повинна прийти етнополітика, яка найбільш повно відповідає реаліям сьогодення, тієї ситуації, в якій опинилися корінні народи Європи: «Я хотів би наполягти на двох поняттях: перш за все, на понятті етнополітики.
"Геополітика" бере до уваги тільки географічні фактори. Але нова планета, яка з'являється перед нами, буде планетою, яка
складається з блоків народів і цивілізацій в боротьбі за виживання одних проти інших, а не планетою людської гармонії, "Всесвітнього держави" з змішаної людської расою, дитячим розширенням американського "плавильного котла ", з несуттєвим суперництвом між державами »(Faye. Le nouveau ...).

У подібному ключі в одному зі своїх маніфестів робить висновок і К. Хоффмайстер: «Континенти вторинні. Раса - вирішальний фактор, який повинен впливати на політику і колонізацію. Якщо біла раса зможе подолати свій внутрішній розпад, об'єднається
в єдине ціле, тоді вона зможе почати дивитися через океани і безкінечний космос. Це означає, що масиви суші, перед якими схиляються геополітики, втратять свій споконвічний статус » (Хоффмайстер). Зазначимо, що цей молодий німецький публіцист цитується нами не як великий учений і фахівець, а перш за все як виразник думки обговорюваної групи ідеологів.

Створення глобального блоку на расовій основі, однак, не передбачає нівелювання етнічних і національних відмінностей. В
цьому відношенні Г. Фай все ж успадкував позицію, відстоювану «новими правими» з моменту зародження руху: «Евросибір
повинен грунтуватися на принципі "поділу народів ". Кожен у себе і в добросусідських відносинах, по можливості. Економічна
модель, повністю відрізняється від ідеї глобалізації та сучасного вільного загальнопланетарного ринку, виходить
з принципу, що кожен простір цивілізації має бути самозабезпечуючим ». Він також пропонує дати «кожній групі народів свою економічну, політичну, етнічну модель »(Faye. Le nouveau ...).

Тим не менш, Г. Фай всіляко підкреслює те, що робить його непримиренним ворогом А. де Бенуа. У його проекті немає місця представникам неіндоевропейских народів (хоча фіни, естонці, баски і угорці все ж визнаються як невід'ємна частина континенту), некорінним жителям Евросибіру: «Саме поняття Імперії позбавлене сенсу без мінімальному ступені однорідності її населення, що передбачає відмову від етноплюралізма і від занадто сильного змішання різних народів ».

Одночасно з Евросибіром, автор висуває іншу концепцію, - концепцію Півночі. Це нова форма взаємовідносин, своєрідний
союз «всіх білих народів європейського походження, зосереджених в Північній півкулі, в Північній Америці, Європіі в Російській Федерації з двома важливими відгалуженнями на південь - Аргентиною і Австралією ». В рамках подібного підходу Г.Фай стверджує, що «вище Евросибіру потрібно передбачати союз між ним і всіма білими народами європейського походження в ХХІ столітті, які живуть на американському континенті і в іншому місці» (Фай).

Концепція Півночі в повній мірі оголює расову основу проекту Г. Фая (яку не особливо приховує) і повну зневагу до постулатів
геополітики. Так, він стверджує, що «всесвітня солідарність народів європейського походження в XXI столітті буде сильніше
геополітичного суперництва між білими »(Фай).

Між тим, запозичуючи риторику з класичної геополітики, Г. Фай наполягає, що початок подібного об'єднання повинна покласти
вісь Париж - Берлін - Москва. Відносно останньої, французького філософа можна сміливо зарахувати до тих ультраправих, які бачать в Росії необхідного союзника, без якого їх планам побудови Європейської Імперії навряд чи судилося збутися. На його думку,
Росія навіть могла б бути «в центрі такого об'єднання, яке було б найбільш могутнім і значним на всій планеті ». Слід зрозуміти, що для нього, за його ж словами, союз з Росією - це головна на сьогоднішній момент мета (ймовірно, мається на увазі «мета стратегічна»)

При всьому цьому, Г. Фай уникає подробиць, що стосуються внутрішнього устрою майбутнього держави: «Але як визначити Евросибір? Сьогодні неможливо уточнити її інституційні кордони. Як будь-який масштабний історичний проект, він починається завжди з мобілізуючої ідеї декількох свідомихменшин. Йтиметься очевидно про колосальну Конфедерацію або про єдину Державу
(З різницею в тому, від кого вона буде походити), над якою сонце ніколи не зайде. Мова піде про розрив з вузько егоістичною , схильною до самогубства логікою "Держав-Націй", яка розділила європейські народи і, можливо, надихнулася британським федералізмом »(Faye. Le nouveau ...).

З найбільш важливих тез, що єднаютьпозиції повоєнних правих, можна назватинегативне ставлення до США і до всього, що з ними пов'язано: культури, економічної моделі, панівним цінностям. Однак це не означає формування своєріднного єдиного антиамериканського фронту з боку ультраправих чи можливість пов'язати позиції різних авторів у рамках однієї
доктрини. Чи не всі ідеології «нових правих »аргументують подібну політичну позицію виходячи з принципово різних ідеологічних конструкцій. Крім того, така хитка коаліція може бути легко зруйнована постановкою питання про вибір потенційних союзників.
Юліус Евола бачив союзників лише там, де ще зберігалися осередки традиційного світогляду . Зокрема, наприкінці життя він особливо часто став звертатися до східної, а саме китайської релігійної та філософської спадщини. Проте варто відзначити вкрай негативне ставлення частини нових правих до Китаю. Деякі праві радикали (К. Террачано) демонструють симпатії до ісламу, знаходячи в ньому вірного і виключно важливого союзника . Г. Фай, в свою чергу, при стриманому ставленні до Китаю як до потенційного конкурента, вкрай негативно ставиться до ісламу і до всього, що пов'язано з третім світом: «Ті, хто намагається покластися на третій світ і іс-лам в боротьбі проти американського імпе- ріалізма, скочуються по похилій площині до самогубства, а атлантисти, які гадають , ніби американська "потуга" захистить міфічний "Захід" від джихаду, здійснюють схожуу помилку »(Фай).
Це, звичайно, знаходиться в прямому протиріччі з тезами, які відстоюються в одній з найбільш відомих праць А. де Бенуа «Третій
світ - спільна боротьба ».

Європейський простір в системі поглядів "нових правих".Частина 2: Ален де Бенуа.
GRECE
z_for_zentropa
ЄВРОПА ТИСЯЧІ ПРАПОРІВ.

Народився Ален де Бенуа в 1943 році, отримав
юридичну, філософську і теологічну
освіту, став основним ідеологом, своєрідною
візитною карткою GRECE (Groupe de
Recherches et d'Etudes sur la Civilisation Europeenne
- Група з дослідження та вивчення
європейської цивілізації), яка була першим
і основним генератором ідей «нових правих»
(А. де Бенуа - її беззмінний лідер). Пік діяльності
GRECE спостерігався в 70-их - початку
80-х років минулого століття.

Ален де Бенуа є одним з небагатьох
«Нових правих», для кого «основний закон» геополітики та інші принципи, розроблені в
рамках цієї дисципліни (особливо в її довоєнному руслі), залишаються актуальними і донині,
що простежується в його концептуалізації європейського політичного простору. «Як ще буквально вчора гегемонія Англії, так і сьогодні американська гегемонія грунтується
на загальносвітовому верховенстві над морським простором, закріплене
верховенством у повітряному просторі, а також на відсутності єдиного євразійського
простору. Колишні розбіжності, виражаються відтепер в
сильніших відмінностях. Америка, яка прийшла на зміну англійської могутності. Вся Європа перебуває в становищі, яке не так давно дісталося Німеччині. У той же час
спостерігається поява "Великої Гри", яка ще вчора протиставлялася
Англії та Росії і чиї основні гравці населяють
Центральну Азію, Месопотамію, Іран і Афганістан »(Benoist. Geopolitique ..).

В числі згаданих вище «інших принципів» можна віднести організацію євразійського
простору через побудову осі, що зв'язує одні й ті ж держави (столиці): «Вона
(Геополітіка. - прим. Автора) допомагає міркувати в рамках не країн, а континентів.
Море проти Землі, сьогодні це США проти "решти світу", і перш завсе проти континентального європейського блоку. Вісь Мадрид - Париж - Берлін
- Москва набуває в цій перспективі всю свою значущість ». Однак в
цілому А. де Бенуа не властива абсолютизація географічних чинників. Для нього завжди
залишаються десятки різних чинників, не пов'язаних з географією, які здатні дещо
похитнути континентальну логіку.

У А. де Бенуа досить детальна концепція майбутнього устрою Європи, яка отримала
певного поширення в політичній сфері. Зокрема, широку популярність в 1980-х роках набула концепція «Європи ста прапорів », яка передбачала в рамках єдиної європейської Імперії широку свободу, автономію етнічних груп і окремих регіонів:
«" Європа держав "," Європа країн " або "Європа націй" - зручні формулювання, щоб сховати фундаментальну відмову від Європи ».
А. де Бенуа констатує занепад
держав-націй у сучасному світі, їх неадекватність викликам часу і необхідність виходу на перший план локальних спільнот і континентів: «Я вже говорив про те, що держави-
нації стають все менш здатними подивитися в обличчя актуальним проблемам, так як вони відтепер занадто громіздкі, щоб вирішувати повсякденні труднощі, і занадто малі, щоб контролювати
самим глобальні ситуації.
Дане положення визначає необхідність реорганізації народів і націй в масштабах великих цивілізаційних об'єднань та об'єднань континентів ».

У просторовій організації Європи А. де Бенуа центральне місце відводить регіональному (Місцевому) самоврядуванну, локальним традиціям - усього, що пов'язано з відносно
малими соціальними групами:
«Занепад держав- націй вивільняє енергію в самій її основі. Він створює можливості
для локальної дії і в той же час відродження політичного аспекту з соціального »,
« Набагато важливішим є створення автономних співтовариств, організованих за принципом локальності на основі загальних цілей і цінностей »(Benoist. Geopolitique ...).

Що стосується конкретних форм політичної організації в зображеному А. де Бенуа проекті, то
тут акценти робляться на поняттях «федералізм » І « Імперія ». Остання, на переконання
французького філософа, «на сьогоднішній день є єдиною альтернативною моделлю, яку Європа змогла створити перед лицем ідеї національних держав ».

На противагу різко розкритикованій якобінській моделі побудови держави, як уже згадувалося вище, протиставляється модель федеральна:
«Для свого існування Європа потребує політичної єдності. Але це політична єдність не може конструюватися згідно якобінської національної
моделі, під загрозою зникнення багатства і різноманіття всіх складових Європи, як не може виходити тільки з економічної наднаціональності, про яку мріють технократи Брюсселя.
Європа може відбутися тільки з федеральною моделлю, яка має ідею, проект, принцип, тобто в кінцевому аналізі з імперської моделі »(Benoist. L'idee ...).

Слід зазначити, незважаючи на те, що А. де Бенуа, говорячи про Імперії, Ідеї, у своїх статтях
цитує Ю. Еволу, у їхніх поглядах на становлення континентальної єдності є значні розбіжності. Найбільш актуальним сьогодні є розходження з приводу соціальної групи, яка покликана вершити зміни. А. де Бенуа робить акцент на локальну дію, на «простий народ», який безпосередньо
зацікавлений в змінах за сценарієм, позначеному А. де Бенуа. Позиція італійського
філософа по відношенню до мас в даному питанні менш оптимістична: «Справжнє завдання й необхідна умова для відродження "Нації", набуття її форми і свідомості полягають у тому, щоб виявити і відокремити тих, що уявляєть єдність у загальному змішуванні, а потім виділити ядро чоловічої субстанції у вигляді політичної еліти, навколо якої має початися нова кристалізація».

Єдине, що бентежить більшість потенційних союзників А. де Бенуа «зправа», це те, що разом з правом на відмінність навіть для дуже реліктових європейських етнічних груп подібне право на європейській території отримують і представники неєвропейських
національностей і не білої раси. Подібний етноплюралізм в самих різких тонах відкидають
як і його колишній соратник по GRECE Гійом Фай, так і один з найвпливовіших ідеологів
«Нових правих», лідер «Європейських Синергій» Роберт Стойкерс.
Так, останній пише: «Імперія, створена з множин, з відмінностей, немає нічого спільного з оманливим мультикультуралізмом, звеличеним ЗМІ сьогодні »(Steuckers).

Європейський простір в системі поглядів "нових правих".Частина 1: Юліус Евола.
Evola
z_for_zentropa
Юліус (Джуліо Чезаре Андреа) Евола (1898—1974)-італійський мислитель, езотерик, політик, та теоретик фашизму.Евола бачив в союзі континентальної Європи єдину можливість в планетарному маштабі протистояти цінностям сучасного світу, які, на його думку,особливо сконцентровано реалізовувались в соціалістичному Сході(насамперед в СССР) та
буржуазному Заході, і є повністю протилежнми традиційним цінностям.

При цьому під "Європою" Евола розумів географічний простір європейського континента, за винятком територій, які опинились за "залізною завісою".
Культура і суспільство в концепціях італійського метафізика інетрпритується як традиційні, " якщо останні керуються принципами, які
первершують просто людський та індивідуальний рівень; якщо всі суспільні сфери засновані впливом зверху, підвладні цьому впливу і орієновані
на вищий світ"(Евола, 2005: 6).



В цілому, Евола був противником фетишизації сімейних / кровних уз («біологічного
кретинізму» в його термінології), значно більше приділяючи уваги політчній і соціальній єдності народів, яка виникає на базі «Ідеї». При цьому Евола достатньо
критично сприймав модернову концепцію «нації» і національної ідентичности. «Нація»
в сучасному розумінні цього слова стоїть для нього достатньо далеко від «реальності традиційного світу» і значно тісніше зв'язана з «концепціями, які з'явились на світ і завоювали визнання саме внаслідок руйнування цього світу, тобто забов'язана своїм виникненням, насамперед, революції
третього стану» (Евола, 2005: 368).

В традиційному світі, який концептуалізовує Евола,"нація сприймалась як свого роду першоматерія, ієрархічно упорядкована і підвладна вищому принципу політичної верховної влади. В більшості випадків первинним елементом вважався саме цей вище стоячий принцип, а нація оцінювалась як вторинний та похідний елемент, оскільки едність мови, території, "єдність границь" відносна етнічна однорідність, творяться в результаті протистояння або змішування різної крові,були не початковою данністю , а , як правило, виникали в результаті багатовікового процесу формування , зумовленого пристуністю деякого політичного центру і відповідного політичного класу , зв'язаного з цим центром феодальними вузами вірності" (Евола, 2005:369).
Виходячи з подібної позиції, Евола висуває до майбутньої політичної органцізації європеського простору жорткі ідеологічні вимоги, при яких основний акцент був зроблений на якісних, а не кількісних характеристиках політичної консолідації. Він бачить цінність тих чи інших чоюзів, здатних лягти в основу нової організаціх європеського простору виходячи винятково з ідеологічної близкості і орієнтації на традицію. В даній моделі , на відміну від багатьох сучасних концепцій, в тому числі Г.Фая, об'єднання , побудоване винятково за біологічними критеріями , не має ніякого сенсу.
За відсутності деякої єдиної об'єднуючої Ідеї не існує способу, за допомогою якого можна було б об'єднати континент в Імперію. А самне економічне підгрунтя зближення європейських держав також не є виходом: "Федерації, митні союзи та інші економічні заходи не можуть згенерувати рішення; єдинство повинно виникнути із внутрішнього імперативу: імператив, який повинен бути реалізований, навіть якщо здається економічно невигідним, так як в нову еру економічні
критерії не можутьб більше розглядатися як вирішальний фактор"(Evola.Spiritual.)
В деякій мірі втупаючи в полеміку зі своїм сучасником Жаном Тіріаром, Евола пише: "Дехто стверджує, що проблему єдиного чіткого світогляду варто відкласти на потім, оскільки зараз важливіше не конкретні "ідеологічні погляди" прихильників європейської єдності , а їх готовність до створення "загальноєвропейської партії" і відмова від співробітництва з неєвропейськими силами. Однак подібне ставлення рівнозначне безідейному і безхребетному
ірраціональному активізму, оскільки в цьому випадку навіть при вдалому вирішення конкретної задачі по створенню європейського блоку, останній неодмінно буде підданий розколам і протиріччям. Ми наполягаємо на тому, що така єдина Європа, тобто створена без попереднього прийняттяї вказаної нами умови, необхідної для заснування органічної, а не просто "об'єднуючої" структури, не може стати носійкою особливої ідеї"(Евола, 2007: 254).

Тут, під "ідеєю" мається на увазі прийняття основних постулатів традиціоналістської доктрини, центральне місце в якій, власне, і займає "традиція" як "передача".

"Політичний рівень як такий перевищує той рівень, на якому виникають такі загальні натуралістичні поняття, як нація, батьківщина і народ.
На вищому рівні об'єднує і розділяє ідея, носієм якої є еліьа, її ж реалізація відбувається за допомогою Держави"; "Наша справжная батьківщина в Ідеї. Об'єднує нас не земля чи мова, а спільна ідея. Це основа, точка відліку. Колективістській єдності нації — des enfants de la patrie, — народженій якобінською революцією, ми пртисавляєм ідею Ордену, об'єднуючого людей, вірних принципам, свідків вищого авторитету і вищого закону, народжених Ідеєю. Добиваючись в практичних цілях нової національної солідарності, не можна іти на компроміс; єдність повинна бути створена і визначена на основі Ідеї - як політичної ідеології і світогляду" (Євола Ю. Люди і Руїни ).

На думку Ю. Еволи, справжній традиційний дух визнає вищу, метафізичну єдність
по той бік окремих релігійних традицій, які являються різними історично
зумовленими і в тій чи іншій мірі «ортодоксальними» Формами цієї єдності. Нерозуміння
того, що винятковість будь якої релігії може визнаватися лише в особливих випадках,
«Веде до розкольницького атомізму і, отже, до релятивізму, що підриває
основи авторитету кожної окремої релігійної традиції» (Евола, 2007: 146). Говорячи проєвропейську традицію, Евола частіше всього визначає її як «нордичну», що включає
в себе уявлення про вищу реальність, історично пов'язану з індоєвропейською
культурою або ж піддалася її сильний впливу (Див. «Язичницький традиціоналізм»). Однак
на пізньому етапі своєї творчості він став менше звертатися до поняття «нордичний», при
цьому все частіше посилаючись на східну релігійну філософію.

Щоб не сформувалася хибна позиція з даного питання, варто відзначити, що в розумінні
Еволи «європейський блок» не може розглядатися як блок партій, оскільки остання
тісно пов'язана з «сучасністю»: «Поняття "Партія" належить парламентській
демократії і означає об'єднання, що захищає цю ідеологію на противагу
іншим ідеологіям, обстоюваних іншими групами, за якими система визнає
рівні право і законність »(Евола, 2007: 77).

До сучасної демократії Евола також ставиться досить критично: «Будь-яка
демократія в самій своїй основі завжди є школою аморальності, що ображає
гідність і внутрішню
витримку, характерні для представників істинного політичного класу »(Евола, 2007: 42).

На противагу партії він висуває концепцію організації за принципом ордена. До ключових
понять в подібному погляді можна віднести жорстку дисципліну, аскетизм, ієрархію. В
статті «Орден Залізного Вінця» Ю. Евола намагається накидати контури однойменного проекту:
«Люди Ордена повинні, перш за все, жити, засвідчуючи цінності чистого Духу , що розуміється як трансцендентна реальність, яка стоїть вище всяких людських
цінностей, будь-яких натуралістичних, «Соціальних» і «індивідуальних» зв'язків, -
захищаючи і стверджуючи їх в належних формах », «Люди Ордену протистоять всякому
панібратству, всякому прагненню до влади за допомогою нижчих сил і будь-якому
уявленню про високе соціальне становище, яке виражається в грошах і добробуті.
Завданням людей Ордену є затвердження переваги героїчних,
аристократичних і традиційних духовних цінностей наперекір практичному
матеріалізму, дріб'язковому імморалізму і утилітаризму нашого часу »(Евола. Орден ...).
Таким чином, ствердження «традиції» - значить ствердження традиційних інститутів, структура і властивості яких радикально
протиставляють себе сучасним політичним інститутам.
Прописуючи традиціоналістський простір Європи, Ю. Евола не вважає доцільною і необхідною відмову від національних ідентичностей в ім'я реалізації ідеї Європейського
Блоку. Його модель - «не розпуск націй в єдину націю, в свого роду соціально
однорідну європейську субстанцію, а ієрархічна інтеграція кожної
нації» зі збереженням «їх природної індивідуальності і форми »(Evola. Spiritual ...).

Далі ми дозволимо собі ряд цитат, які більш детально розкривають особливості політичної і просторової організації Європи в концепціях Еволи. «У єдиній Європі, безумовно,
можуть зберігатися батьківщини і нації (Етнічні спільноти почасти визнаються
навіть у тоталітарному СРСР). Але слід рішуче відмовитися від націоналізму
(З його жахливим додатком у вигляді імперіалізму) і шовінізму, тобто від усякої
фанатичної абсолютизації приватного єдинства. Тому з точки зору доктрини
правильніше використовувати поняття Імперії, а не "європейської нації" чи "європейської
вітчизни ". Необхідно пробудити в європейців почуття вищого порядку, якісно
відмінного від простого "національного", бо воно корінитися в інших шарах людської
істоти »(Евола, 2007: 247).

«Попередньо кожна окрема нація повинна досягти стійкого єдинства на ієрархічній основі без жодних домішок націоналістичного hibris (того, що Віко називав "національним марнославством"),
якесь майже неминуче пов'язане з демагогією і колективізмом, і
лише потім може прокинутися прагнення до вищої єдності, що перевершує
рамки окремих національних територій »(Евола, 2007: 249).

«Отже, початком європейського об'єднання повинен стати процес подвійної інтеграції.
З одного боку, необхідна національна інтеграція, реалізована шляхом
визнання принципу авторитету в якості основи для органічного, анти-індивідуалістичного
і корпоративного формування окремих національних суспільно-
політичних сил, з іншого - наднаціональна європейська інтеграція,
реалізована шляхом визнання принципу верховної влади, яка повинна настільки перевищувати
владу, притаманну окремим державам, щоб їй підпорядковувалися всі вхідні в них індивіди. В іншому випадку навіть не має сенсу говорити про органічно
єдину Європу »(Евола, 2007: 250).

«Трансцендентна якість Імперії дає їй право накладати обмеження на
суверенітет окремих європейських держав перед обличчям імперського "суверенного
європейського права ". Імперія будується як "організм, що складається з організмів",
або, якщо завгодно, має федеральний устрій »(Евола, 2007: 248).

Традіціоналістська позиція Ю. Еволи зумовлює характер і особливості практично всіх пропонованих ним політичних проектів, у тому числі державний та адміністративний
устрій єдиної Європи. «Проте останнє (європейська єдність. - прим. автора)
неминуче виявиться неміцним, якщо спиратиметься на щось типу міжнародного парламенту, який не володіє єдиним вищим авторитетом і складається з представників різних політичних режимів демократичного типу, змушених підкорятися бажанням більшості» (Евола, 2007: 249).

На думку італійського традиціоналіста, на чолі подібної Імперії повинен стати «Володар», Який не зв'язаний законом. Посилаючись на Арістотеля, він стверджує, що той, то втілює собою закон, сам не підкоряється закону (Евола, 2007: 31). Проте варто зауважити, що конструкція, яку вінчає Імператор, буде життєздатна виключно за наявності загальної ідеологічної та ціннісної основи. Це повинно бути «вільна, органічна і мужня європейська єдність, дійсно вільний від всіх зрівняльних, ліберальних, демократичних, шовіністичних і колективістських ідеологій »
(Evola. Spiritual ...).
При цьому головними факторами, що перешкоджають здійсненню справжньої
європейської ідеї, є «глибока криза принципу авторитету та ідеї держави».
І звичайно, як стає зрозуміло з змісту філософії Ю. Еволи, душа європейського
наднаціонального блоку повинна мати сакральну основу.

Але сам Ю. Евола не розраховує на реалізацію свого проекту в близьком майбутньому, що знаходить відображення в наступній лаконічній фразі: «наднаціональне єдність з позитивними і органічними рисами неможлива в період "Zivilisation"
(Термін Шпенглера. - Прим. Автора)» (Evola. Spiritual ...).

Нові праві. Хто вони?
GRECE
z_for_zentropa
Інтелектуальний рух, відомий сьогодні як французька Нова Правиця (Nouvelle Droite) бере свій початок у 60-их роках – десятилітті цілковитої інтелектуальної і моральної домінації лівиці у суспільствах Західної Європи. В кінці 60-их ця домінація сягнула максимуму.

У 1968 хвиля студентських страйків, започаткована університетом Берклі, охопила цілі США і накрила Західну Європу: масові виступи студентської молоді у ФРН та Італії; в Парижі у травні студентські маси, розпалені ліворадикальними лідерами мало не повалили режим V Республіки; у Франкфурті-на-Майні А.Баадер, фундатор терористичної “RAF“, висадив в повітря свій перший універмаг. В Медельїні, на конференції єпископів Латинської Америки зародилася лівохристиянська “теологія визволення”. У Бразилії член тамтешньої компартії К.Марігелла почав писати свій “Міні-підручник міського партизана”, що став не лише світовим бестселером, але і “біблією” терористів.

За словами американської дослідниці лівого екстремізму і авторки бестселера “Сітка терору” Клер Стерлінг, 1968 рік був “…роком народження нового покоління, яке вперше після ІІ Світової війни оголосило свою власну війну суспільству, демонструючи, правда на короткий час, величезну силу. В певний момент здавалося, що ціла планета зсунулася вліво, в сторону якоїсь невизначеної, але так очікуваної революції.”

1968 рік став, у певному сенсі, переломним. Tріумф масової Нової Лівиці (New Left; gauchisme) став початком її кінця, успіх дійсно “заперечив свої передумови” (Г.Маркузе), і терористична конвульсія “свинцевих 70-их” стала красномовним свідченням її вичерпаності і банкрутства.

Цей рік став також роком народження французької Нової Правиці (Nouvelle Droite). У січні 1968, після тривалої підготовки і налагодженням контактів між праворадикальними студентськими групами, французькими націоналістичними організаціями та правими інтелектуалами було утворено G.R.E.C.E. – Groupement de Recherches et d’Etudes pour Civilization Europeene (Група дослідження і вивчення європейської цивілізації; – далі ГРЕС) – головний організаційний центр Нової Правиці. Вирішальна роль у конституюванні нового руху належала молоді, головним чином з угруповання Federation des Etudians Nationalistes, ряд активістів якого, в першу чергу Ален де Бенуа (1943 р.н.), а також Домінік Ванне, Жан-Клод Валля, Жан-Клод Рів’є, Жан Мабр стали інтелектуальними зірками ГРЕС і Нової Правиці. До створення ГРЕС серйозно прилучилося і середовище навколо правого французького журналу “Europe-Action“. Співзасновниками ГРЕС стали публіцисти Луї Повель, Гільйом Фай, П’єр Віаль, Мішель Мармен. До руху приєднались відомий історик П.Шоню, драматург Ж.Ануй, письменники М.Дрюон, М.Бардеш, П.Гріпарі, Ж.Жано, М.Жуано. З Новою Правицею солідаризувався і відомий французький драматург Е.Йонеску.

ГРЕС була заснована студентами як противага лівому студентському рухові, а також як реакція на поразки антиголлістських правих на президентських виборах 1965 і парламентських 1967 років.

Аналіз суспільно-політичної ситуації у Франції вказував на неможливість подолати тодішні проблеми правих сил лише політичними засобами, і на нагальну необхідність створення консервативно-революційного полюсу у культурному житті країни.

У Франції під час ІІ Світової війни та руху Опору сформувався потужний прошарок лівої гуманітарної інтелігенції, що у післявоєнні десятиліття зайняв провідні позиції в культурному житті країни. І Ж.-П.Сартр мав усі підстави твердити, що інтелігенція може бути лише лівою. Лівиця стала не лише явищем політики, але і явищем культури.

Усвідомлення того, що “культурна влада” є необхідною передумовою політичної влади змусило правих французьких інтелектуалів до перегрупування, з метою протистояти лівим у культурній площині. “Всі знамениті революції світової історії до того як здійснитись на практиці, здійснювались у підсвідомості людей. Ми можемо отримати Леніна, якщо ми мали Маркса… Французькі праві не зрозуміли значення Грамші… Один крок вперед у сфері теорії означає два кроки вперед у сфері чистої практики” (А.де Бенуа).

Нова Правиця в жодному випадку не політичний рух, не має ніяких конкретних політичних цілей і утримується від усякої політичної діяльності. Вона перенесла боротьбу зі звичайної буденної політики на сферу духу, і бореться не за політичну, а за культурну владу. Іншою, менш відомою, самоназвою цього руху є “нова культура” (Nouvelle culture).

Мета зумовлює способи діяльності. Нова Правиця – рух інтелектуалів, організованих у чітку ієрархічну структуру ГРЕС, з цілою сіткою місцевих організацій у французьких регіонах, з супутніми “клубами роздумів”, куди входять вчені, журналісти, діячі мистецтва. Рух видає книги, журнали, проводить колоквіуми, конференції, організовує семінари та літні університети.

Поняття “метаполітика” є ключовим в уже більш як тридцятирічній діяльності Нової Правиці; темі “Що таке метаполітика?” був присвячений перший щорічний національний Колоквіум ГРЕС у грудні 1968 року.

Для ХІХ ст., згідно А.де Бенуа, характерною є “влада політики”, яку у ХХ столітті змінює “влада метаполітики” або “влада культури”. Він ілюструє це таким прикладом: після Другої Світової війни монопольні позиції у сфері науки, культури, освіти, виховання, моди і звичаїв здобули ліві середовища, і вони керують суспільством незалежно від того, чи на виборах перемогли ліві чи праві партії.

Приймаючи метаполітичну поставу, Нова Правиця на самих своїх початках дистанціювалась від політики і виборів, а також від усіх партій, організації, рухів орієнтовоних на здобуття політичної влади. Вона засновується на тому, що “ідеї грають фундаментальну роль у колективних свідомостях, і, ширше, в історії людства. Геракліт, Арістотель, Августин, Тома Аквінський, Рене Декарт, Іммануїл Кант, Адам Сміт чи Карл Маркс викликали своїми творами рішучі революції, результати яких відчуваються ще й сьогодні. Історія робиться, звичайно, бажаннями і діями людей, але ці бажання і дії здійснюються завжди в межах певних переконаь, вір, уявлень, які орієнтують і надають сенс”.

Найпомітнішою і найбільш вражаючою новацією, яка відрізняє “метаполітичну” Нову Правицю від політичної Старої – є заперечення першою християнства (“юдео-християнства”), у якому неоправі вбачають корінь пізніших проблем європейських народів.

Християнство, трактоване як “більшовизм античності”, не лише внесло в Європу революційну анторопологію, ідею рівності людей перед Богом, яка пізніше у секуляризованому вигляді найповніше втілюється у марксизмі і “релігії прав людини”, але, як монотеїстична релігія, стало джерелом тоталітарних ідей і тоталітарної практики. Як зазначив А. де Бенуа “…ідея єдиного Бога означає ідею єдиної абсолютної істини. Монотеїзм, з його схильністю до тоталітаризму, породжує редукціонізм (усяке знання у кінцевому підсумку зводиться до єдності), егалітаризм (усі люди рівні перед Богом) і універсалізм…”. Публіцисти Нової Правиці наголошують на генетичному зв’язку і прямій спадкоємності між християнством і тоталітаризмами 20 століття. “Якби Ніколає Чаушеску жив кілька століть тому, він був би недалеким від типового князя Церкви, а навіть – частий прецедент – святим… Ідея тоталітаризму, зле сім’я інквізиції, Аушвіца і ГУЛАГу була принесена до Європи і нав’язана їй послідовниками Ісуса Христа”.

Виступаючи проти християнства неоправі не виступають проти релігії як такої. “Навпаки, – підкреслює де Бенуа, – просте спостереження феномену людини показує існування справжньої потреби священного. Ми жодним чином не проповідуємо атеїзм”.

Християнству, з його “революційною антропологією”, Нова Правиця протиставляє інтелектуальне або ціннісне язичництво. П.Віаль підкреслює, що “… політеїстична система цінностей природньо протистоїть одновимірному світовому порядку. Для “нової культури” політеїзм значить схвалення різноманітності і однозначну відмову від монотеїстичного поняття “єдиної правди…” Визнавати одну єдину правду і бажати нав’язати її всім людям і всім народам – є для “нової культури” вершиною диктатури, у якій універсалізм і манія зодноріднення (егалітаризм) найтісніше пов’язані між собою”. При цьому зовсім не йдеться про реставрацію старих дохристиянських релігійних систем. “Ми, звичайно, не секта, і ми у жодному випадку не проповідуємо “повернення” до язичництва. Але ми вбачаємо у споконвічному язичництві наших пращурів вираження ряду своєрідних цінностей і духовних позицій, які ми намагаємось актуалізувати, а не просто скопіювати” – пояснює Ален де Бенуа.

Отже “неоязичництво” Нової Правиці означає головним чином відновлення дохристиянської, автентично европейської “культурної матриці”, а не відродження культів Зевса, Юпітера чи Вотана. “Неоязичницький проект” полягає у відновленні певного типу культури, у повернення культурам європейських народів їх первісної органічності і звільненні від зовнішніх впливів (типу спіритуалізму чи раціоналістичного конструювання) з боку християнської традиції. Нова Правиця не вважає це чимось нереальним, бо згадана матриця “…не позаду нас, вона – всередині нас” і її можна повернути до життя.

Європа може відродитись і зайняти достойне місце у світі лише усвідомивши справжні витоки своєї культури. У виявленні такої духовної спвдщини Нова Правиця опирається на досягнення порівняльної міфології і компаративної лінгвістики, в першу чергу на роботи видатних індоєвропеїстів академіків Ж.Дюмезіля і Е.Бенвеніста. Академік Французької академії Ж.Дюмезіль висунув теорію “трьох функцій” міфології давніх індоєвропейських племен. Згідно неї архаїчний індоєвропейський пантеон нагадував трисхідчату піраміду, де на верхньому щаблі (перша функція) розташовувалися боги, які втілювали суверенітет і релігійну владу; щаблем нижче (друга функція) боги-войовники, втілення військової доблесті і героїзму; а під ними (третя функція) боги плодючості, кохання, продуктивності тощо. Така ієрархія трьох функцій міфології індоєвропейців відповідала ієрархії їх соціального устрою – поділу суспільства на три стани – жерців, воїнів, виробників. Але головне, як підкреслює де Бенуа, система трьох функцій була основою не лише для суспільної ієрархії, але й для ієрархії цінностей.

Неоязичництво Нової Правиці полягає у відродженні “захованої” всередині нас “внутрішньопритаманної” дохристиянської культурної матриці, у поверненні давніх цінностей, у пошуках глибоких коренів і у систематичній критиці усіх форм тоталітаризму і його джерел.

Розроблене неоправими нове трактування “правизни” логічно випливає з такого антиуніверсалістського, антиегалітарного і “антихристиянського” дискурсу. “Правою я називаю… таку позицію, яка різноманітність світу і, відповідно, певні відмінності, що є її результатом, розглядає як благо. І навпаки – поступову уніфікацію світу, яку проголошує і здійснює вже дві тисячі років теорія рівності, – розглядаю як зло. Правими я вважаю ті доктрини, які виходять з того, що нерівність існування породжує співвідношення сил, і історичний процес як наслідок, які виходять з того, що історія повинна продовжуватись і що “життя є життям, а значить боротьбою як для нації, так ці для людини” (Шарль де Голль). Відповідно для мене ворогом є не “ліві”, “комунізм”, чи “революція”, а швидше та теорія рівності, варіанти якої, релігійні або світські, метафізичні чи нібито “наукові”, запускаються в обіг вже дві тисячі років, і для якої “ідеї 1789 року” є лише проміжним етапом, а заключним – модерні революції і комунізм» – так відповідав на фундаментальне запитання “що є правим ?” А. де Бенуа у своїй знаменитій книзі “Погляд зправа” (Париж, 1977). З неоправої точки зору дихотомія праві-ліві фактично співпадає з дихотомією диференціалізм-уніфікаціонізм.

Ставлячи за мету “метаполітичну владу”, Нова Правиця від початку налаштувалася на “довгий марш”, на тривалу багаторічну боротьбу, на стимулювання “повільного переміщення умів від однієї системи цінностей до іншої системи цінностей” (А.де Бенуа) .

Заснований у березні 1968 року журнал “Nouvelle Ecole” („нова школа”) став основним рупором Нової Правиці. Це видання має потужну міжнародну патронуючу редакцію (до 200 чол.) серед членів якої є (були): Нобелівські лауреати етолог К.Лоренц і кардіохірург К.Барнард, видатний історик релігій М.Еліаде, відомий психолог Г.Айзенк, історик релігій Л.Руж’є, антрополог Р.Ардрі, генетик Й.Гофмейр, нейропсихолог П.Дебре-Рітцен, археолог Ф.Альтгайм, ботанік К.Д.Дарлінгтон, письменники А.Кестлер (екс-комуніст) і Ж.Ко (колишній секретар Ж.-П.Сартра), А.Молер (колишній секретар Е.Юнгера), а також інші спеціалісти з філології, германістики, політології. Коло тем “Nouvelle Ecole” надзвичайно широке, від результатів найновіших досліджень в області етнології і генетики до соціології і молекулярної фізики, від проблем фольклору і теорії еволюції до музики і демографії. Праву інтерпретацію отримують роботи Р.Дебре, Ж.Бодрійяра, Ж.Делеза, К.Леві-Строса, Л.Альтюссера та ін. Мистецтво, література, мода, символи, знаки – ніщо не уникає перегляду з неоправих позицій. Варто зазначити, що з 1974 року “Nouvelle Ecole” отримує допомогу з засобів Французької Академії, що слугує достатнім показником наукового рівня журналу. Інші важливі видання Нової Правиці – “Elements”, “Etudes et Recherches”, “Cartuches”, а з 1988 року А.де Бенуа видає ще й власний журнал “Krisis”. У 1976 році Нова Правиця заснувала власне видавництво “Коперник”, а у 1982 – ще одне “Лабіринти”.

На 1974 рік припадає утворення ще однієї організаційної структури Нової Правиці – т.зв. “club de l’Horloge” (“клуб настінних годинників”. Назва клубу виникла тому, що на перші свої засідання члени збиралися у залі, де висіли старовинні настінні годинники; далі – “клуб Орлож”). Метою клубу також мали стати теоретичні проблеми, але у більш безпосередньому зв’зку з політичною практикою. Клуб заснований групою студентів Національної адміністративної школи на чолі з Івеном Бло, поповнюється випускниками двох інших привілейованих вузів Франції – Політехнічної і Вищої Нормальної шкіл.

З 70-их років і донині клуб Орлож виконує роль ідеологічної лабораторії для впливових центристських і правих партій – СПД і ОПР, а також Національного Фронту. Клуб видає власний журнал “Countrepoint”.

Кінець 70-их – це час коли до неоправих прийшла загальнофранцузька і міжнародна відомість.

У 1977 році збірка есе провідного теоретика Французької Нової Правиці Алена де Бенуа “Погляд зправа” (Alain de Benoist. Vu de droite. Р.; 1977) удостоївся Гран-прі Французької Академії. Наступного року письменник Луї Повель очолив дирекцію популярного тижневика “Figaro-Magazine” і залучив до співпраці, як авторів, кількох членів ГРЕС; А. де Бенуа став керівником рубрики “Ідеї”. Нова правиця отримала таким чином можливість широко пропагувати свої погляди.

Значний суспільний резонанс від виступів неоправих викликав широку дискусію в інтелектуальних колах Франції. З літа 1979 року про Нову Правицю заговорила “велика преса”, телебачення і радіо Франції, а потім і інших західноєвропейських країн. Лише за один рік (літо 1979 – літо 1980) у світовій пресі “від Рейк’явіка до Буенос-Айреса” з’явилась величезна кількість публікацій, присвячених “Nouvelle Droite”, а до літа 1982 року бібліографія про цей рух зросла до двох з половиною тисяч статей і півтора десятка книг.

Відомість і зростання впливу Нової Правиці змусили ліві сили розпочати контрпропагандистську кампанію, проваджену часто не зовсім “чистими” методами. Так, ідейну відповідальність за вчинений екстремістами восени 1980 року підпал однієї з паризьких синагог ліва і ліберальна преса намагалася покласти на Нову Правицю. У підсумку А.де Бенуа покинув “Figaro-Magazine”.

В кінці 70-их-пер. пол. 80-их років активізувалась видавнича діяльність Нової Правиці. 1977 рік – перша книга-маніфест “Корені майбутнього: завтра Франції” (Les racines du future: Demain la France). Лише у 1979 році вийшли: важлива робота А. де Бенуа “Думки з приводу” (Benoist de A. Les idees a l’endroit), збірка статей неоправих теоретиків “Майястра. Відродження Заходу?” (Maiastra. Renaissance de l’Occident?), маніфест клубу Орлож “Політика живого” (La politique du vivant), збірник “За культурний ренесанс” (Pour renaissance culturelle: le GRECE prend la parole).У 1980 з‘явилась важлива, в плані теоретичного переозброєння французьких правих партій, робота клубу Орлож “Невдачі і прорахунки соціалізму” (Echecs et injustices du socialisme: suivi d’un projet republicain pour l’opposition). Крім цих та багатьох інших праць Нова Правиця налагодила випуск кількатомної серії “Традиції Європи”.

Перемога лівих сил на виборах 1981 року і перехід правих партій в опозицію дали новий стимул діяльності Нової Правиці, суттєво розширивши сферу їх впливу. Услід клубу Орлож, який зайняв місце “інтелектуального авангарду опозиції”, виник цілий ряд правих клубів, що розпочали теоретичні розробки неоліберальної ідеології консервативного штибу, призначеної для ідейного переозброєння правої опозиції.

З цього часу бере свій початок розходження в поглядах, темах, і діях між ГРЕС і клубом Орлож. “Метаполітична” ГРЕС залишилась на позиціях консенвативної революції, а клуб Орлож, як ідейна лабораторія правої опозиції все далі посувався до неоконсерватизму ліберального зразка. Якщо ГРЕС орієнтується на віддалене індоєвропейське минуле, то клуб засновує свої теоретичні побудови на новій переглянутій інтерпретації республіканської традиції, що вийшла з Франузької революції, і зосереджується на цінностях нації, свободи, людської гідності. Якщо ГРЕС заперечує лібералізм як політичну і економічну доктрину, то клуб Орлож намагається виправити недоліки політичного лібералізму, цілком приймаючи ліберальну економічну модель. Якщо ГРЕС проти економікоцентризму, проти примату ринку, то клуб Орлож прагне синтезувати laissez-faire з правим популізмом. 80-ті роки продемонстрували, що саме ГРЕС залишилась взірцевою неоправою організацією, на противагу правобуржуазному дрейфу колишніх нових правих з Орлож.

Швидкий підйом у 80-их Національного Фронту Ж.-М. Ле Пена породив у ряду чільних діячів Нової Правиці спокусу спробувати себе в “буденній політиці”. У 1988 році членами НФ стали “гресисти” Г.Фай, П.Віаль, Ж.Мабр, М.Мармен, а також почесний президент клубу Орлож і один з керівників голлістської ОПР І.Бло. Відчутною втратою для Орлож був перехід до Фронту Ж.-І. Ле Галлу і Б.Мегре. Серйозне посилення Національного Фронту за рахунок припливу кадрів з неоправої сторони привело до різкого відмежування ГРЕС від партії Ле Пена. ГРЕС і Нова Правиця вустами А.де Бенуа заявила, що рішуче неподіляє як радикальну, подекуди расистську і ксенофобійну риторику НФ щодо іммігрантів з Третього Світу, так і установку НФ на “вільноринковий капіталізм” a la Рейган-Тетчер.

У 1986 році виходить чергова знакова робота А.де Бенуа – “Європа, Третій Свіг – спільна боротьба” (Benoist de A. Europe, Tiers Monde – meme combat), у якій автор, серед іншого, проводить думку, що коли дати поняттю “Третій Світ” не економічне а політичне тлумачення (як світ поза двома “наддержавами”) – то Європа виступить його складовою частиною. Крім цього у книзі дається широкий екскурс в історію колоніалізму, з якого випливає існування давньої про-колоніалістичної традиції лівиці (від Енгельса до Міттерана), у той час як праві сили часто займали ізоляціоністську позицію. Де Бенуа не лише публічно солідаризувався з Третім Світом, засудивши неоколоніалістську політику наддержав, але і став на чіткі антирасистські позиції, засудивши випадки переслідування кольорових мігрантів у Європі: «Ви поборюєте імміграцію – я борюся з еміграцією. Ви захищаєте націю – я захищаю нації”.

На думку Майкла Вокера, видавця британського неоправого щорічника “The Scorpion”, ця книга могла б мати підзаголовок “Проти автономії економіки”, бо на всьому її протязі автор послідовно доводить тезу, що “економічний лібералізм підтинає корені усіх перед- і надіндивідуальних об’єднань, з метою усунення будь-яких перепон між індивідом і універсальним ринком”.

На зламі 80-90-их рр. антиколоніалістична, і особливо антиліберальна тенденція в роботах неоправих посилюється. Остання набуває вигляду войовничого антикапіталізму. Знаковою тут є стаття А.де Бенуа “Хайєк: закон джунглів” (Alain de Benoist. Hayek: la loi de le jungle) надрукована в “Elements” №68 за літо 1990, і передрукована російською в “Єлементах” О.Дугіна (№5 1994).

Де Бенуа піддав капіталізм різкій критиці, як “найгірший вид суспільства, що коли – небудь існував на землі. Найгірший, бо найбільше підпорядкований тиранії економіки, найгірший, бо найменш органічний, а тому найбільш нелюдський”.

Напад у чільному журналі ГРЕС на доктрини Ф. фон Хайєка, що залишався серйозним авторитетом у середовищі клубу Орлож, викликав різку реакцію президента клубу Анрі де Леске. Це в свою чергу, потягло за собою відповідь де Бенуа з подальшим загостренням тез. У підсумку клуб Орлож, що починався як фракційна складова ГРЕС остаточно відмежувався від Нової Правиці.

Перехід французької Нової Правиці на радикально антикапіталістичні позиції на зламі 80-90 рр.співпав за часом з величезними змінами у світовій політиці, перш за все з дезінтеграцією “соціалістичного табору” і розпадом СРСР. У нових політичних і геополітичних умоваах, коли з двох блоків, з двох наддержав залишилась одна, коли двополюсний світ змінився однополюсним, і деякі американські аналітики почали писати про “остаточну перемогу лібералізму”, крах його історичних конкурентів і, відтак, “кінець історії”, французька Нова Правиця почала шукати союзників серед колишніх ворогів – радикальних лівих, з метою творення нового ідеологічного синтезу. “Папа” неоправих А.де Бенуа виступає на конференції французької компартії, бере участь у випуску заснованої ще Сартром радикальної газети “Idiot International”, здійснює поїздки до Москви (1992), де зав’язує контакти з пост-комуністами і “Фронтом национального спасения”.

12 травня 1992 А. де Бенуа було запрошено на т.зв. “марксистський четвер” – інтелектуальні збори досить високого рівня, які регулярно проводила ФКП. Темою зібрання був “Французький інтелектуальний пейзаж”. Серед учасників дискусії були Франсетта Лазар, член Політбюро ФКП і керівник Інституту марксистських досліджень, Арно Казанова, редактор журналу “Ле Там модерн”, головний редактор провідного персоналістського журналу “Еспрі” Жан-П’єр Доменак. Через кілька днів ГРЕС і Журнал “Крізіс” організували дискусію на тему “Новий інтелектуальний пейзаж Франції”. Участь і ній взяли більше 150 чоловік, у тому числі редактор “Idiot International” і член ФКП Марк Коген, Жан-П’єр Доменак і Ален де Бенуа. Ці дискусії порушили усі ідеологічні кордони і табу. Їх підсумки були узагальнені у статті Дейвіда Барні (псевдонім Алена де Бенуа) “Інтелектуальний пейзаж сучасної Франції” (“Elements”№74). Падіння “реального соціалізу” зламало старе ідеологічне протистояння і одночасно породило нове. За Новою Правицею – у боротьбі між “реально-соціалістичним” державним капіталізмом і ліберально-демократичним ринковим капіталізмом, переміг останній різновид капіталізму, а сили опору, що протистоять цьому могутньому противнику слабкі і розрізнені. “Що протистоїть домінуючій ідеології? Архіпелаг маленьких острівців опору: “деконструктивізм”, як основна тема постмодерну, права і ліва критика ринкового суспільства, відродження персоналізму, … продовження лінії Ніцше і Гайдеггера, злет екологічних уявлень, взяття під сумнів усіх положень економічного розуму і технологічного безумства”.

У 90-их роках з Новою Правицею тісно співпрацював Роже Гароді (в минулому головний ідеолог ФКП, що здійснив складну ідейну еволюцію від марксизму до католицизму і до ісламу) – 1991 року він взяв участь у ХХІІІ-ому Національному Колоквіумі ГРЕС. У грудні 1995 року, на апогеї масового страйкового руху у Франції, відбувся черговий щорічний Національний Колоквіум ГРЕС, на якому Р.Гароді виголосив доповідь “Проти монотеїзму ринку”.

Радикалізація Нової Правиці на зламі 80-90 рр. потягла за собою і переоцінку творчості ряду мислителів минулого. Так у “Погляді зправа” де Бенуа зауважував, що коли ліві покладають вину за Освєнцім на Ж.-А. Гобіно, то на Ж.-Ж.Руссо лежить вина за злочини ГУЛАГу. Але у 1990 р. з”явилась його стаття “Перечитувати Руссо?” (Benoist de A. Relire Rousseau?), у якій Бенуа наголосиа на значенні Руссо – теоретика прямої демократії, базованої на етнічній, а не космополітичній теорії громадянства. Автор “Суспільного договору”зайняв таким чином місце одного з ідейних попередників Нової Правиці. “Якщо я маю інтелектуального предка, то він знаходиться десь між Йоганесом Альтузієм і Жан-Жаком Руссо” – писав А.де Бенуа в листі до британського історика ідей Роджера Гріффіна.

Здійснюване Новою Правицею “екстенсивне прочитання історії ідей”, і повернення без вагань в обіг тих ідей, що видаються справедливими (незалежно від політичних орієнтацій їх творців), поперечний рух по ідеологічному полю викликали гнів “церберів думки” – людей , які намагаються увічнити нині існуючу ідеологічну ортодоксію і паралізувати новий синтез. Проти курсу Нової Правиці почалась серйозна пресова кампанія, нагнітання страху і упереджень. Тоді ж було запущено в хід наліпку “червоно-коричневі”. У 1993 році влада закрила “Idiot International”, а 13 липня 1993 “Le Mond” надрукувала “Заклик до пильності” (Appel a la vigilance) – відкритий лист сорока французьких і європейских інтелектуалів, серед яких У.Еко, Ж.Деррида, П.Бурдьє, які закликали Європу “уважно стежити за всіма діями ультраправих”. Підписанти також зобов’язались не брати участі у виданнях, зустрічах, радіо і телепередачах керованих чи організованих людьми пов’язаними з “крайніми правими”.

“Заклик до пильності” був спрямований головним чином проти Nouvelle Droite/Nouvelle culture. Склалась, констатували неоправі, парадоксальна ситуація – колишні радикальні теоретики, нонконформісти, творці підривних текстів, фактично стали на захист ліберально-буржуазного суспільства і глобалістичного капіталізму, на захист споживацького і технократичного McWorld-у (термін Б.Барбера), на захист прогресуючої гомогенізації світу і творення майбутнього “планетарного супермаркета”. Все це під приводом боротьби з віртуальною “неофашистською” небезпекою.

“Дивний феномен… Була необхідна мужність, щоб в Південій Африці, в часи апартеїду, викривати расову сегрегацію, чи у Франції перед Другою Світовою виступати проти колоніалізму, а пізніше боротись з гітлеризмом зі зброєю в руках. Але у чому полягає ця мужність сьогодні? У 1997 році борець з нацизмом нічим не ризикує, хіба власною сміхотворністю. І гасло, яке вчора могло значити для авторів тюрму чи смерть, є сьогодні … квитком у світ медіа і видавництв… Жодної свободи для ворогів свободи”. Ця стара пісня завжди тягла за собою питання – як визначити, що таке свобода, і перш за все, хто має право встановлювати цих ворогів. В 19-у столітті революційних соціалістів, які викривали соціальну експлуатацію, судили за “розпалювання ненависті”. Сьогодні це роблять з тими, хто не визнає ідеології прав людини… Макартизм і радянська система щезли, але залишилися спадкоємці Жданова і Маккарті” (Ален де Бенуа. Методи нової інквізиції)…

Андрій Холявка
Джерело: МЛ “Бриколаж”, м. Львів
Передрук: politonomia.org.ua

Маніфест спільноти "Зентропа"
zentropa
z_for_zentropa
Зентропа
Створена корінними мешканцями Європи, розкиданими по всіх континентах, спільнота «Зентропа» базується на потрійному принципі: відданості, творення та надії.

- Відданості принципам честі, гідності, поваги, культури і товариства – невід’ємними складовими європейської людини, за які віддали своє життя велика кількість людей.

- Творення нових сукупностей аргументів, нових форм висловлення і політико-культурної агітації, нових взаємин між активістами.

- Надія не на характерне утопіям, остаточне і безповоротне настання нової доби кращого світу, а на ідею того, що люди самі ще здатні відкинути принципи їхньої епохи.



Творячи для нової спільноти чесноти, цінності та етику, які існують у цьому світі, позбавлені упереджень і причетності до нього, зентропісти намагаються знайти дорогу до кращого буття, рухомі Провидінням, але без його прямого впливу, кожного дня захищаючи шанс даний нам, щоб триматися на ногах, і честь взяти на себе зобов’язання допомагати іншим.



Знаючи звідки вони прийшли, і що вони собою становлять, активісти Зентропи не вважають себе ані сектантами, ані сповненими ненависті, вважаючи за краще політику прикладу, а не політику цапа-відбивайла. Беручи до уваги сильний вплив темних сил на людську натуру, констатуючи трагічну поразку утопій прогресистів, зентропісти сприяють і заохочують, швидше з обов’язку, аніж за уподобаннями, всілякі форми органів урядування та регулювання, здатних забезпечити придатне співіснування між сумами малих величин, між людьми. Пара, сім’я, клан, спільнота, народ, все що бере участь у становленні особистості, допомагає їй витягнути голову з бруду і дихати вільним повітрям, захищається зентропістами з наполегливістю, самовпевненістю і праведністю осіб, що борються за щоденне подолання самого себе.



Таким чином, клан зентропістів має на меті з одного боку, запобігти «оміщанюванню» членів організації зміцнюючи бездоганну матеріальну і моральну солідарність між ними, разом з тим, з іншого боку, намагаючись спровокувати у своїх учасниках усвідомлення нікчемності і порожнечі матеріального комфорту, а також смертоносно небезпечної думати про існування історичного прогресу, який перетворює сучасних людей на істот кращих за їх предків, а дітей сучасних людей на більш здатних до орієнтування в житті. Зентропісти також вважають себе ланкою у послідовності деякої концепції мислення властивого європейській культурі, для того щоб наступні покоління ще мали б можливість, засоби і знаряддя протесту, гордо, містично і високо несучи свій стяг.



Музикою, зображенням та промовою, метафізичною постановкою питання або релігійною практикою, іншими нерозкритими ще засобами і способами, Зентропа прагне відродити силу суспільних зв’язків, цю неймовірну і безкорисливу силу любові до ближнього, до тих хто, за межами всіх поверхових відмінностей, поділяє одне і те ж ставлення до світу. За спільноту людей, які міцно тримаються на ногах у метушні свята і в хаосі битви, одним словом – Зентропу!

?

Log in